7 дек. 2015 г.

Передісторія Одеської трагедії 2 травня 2014 року


Під час вивчення подій, що передували трагедії 2 травня 2014 року, було встановлено, що ліквідація наметового містечка на Куликовому полі була заздалегідь спланована представниками владних структур і узгоджена з окремими лідерами протиборчих сил – «Антимайдану» і «Євромайдану».

 За попереднім негласним планом, знесення наметів мало відбуватись руками футбольних вболівальників із угруповань «ультрас» по закінченню футбольного матчу «Чорноморець» – «Металіст» пізнього вечора 2 травня 2014 року. Співробітники міліції повинні були затримати та ізолювати активістів Антимайдану, не допускаючи надмірного застосування сили.
Ліквідація наметового містечка за таким сценарієм відповідала інтересам всіх сторін і мала би обійтись без жертв. Захоплення Будинку профспілок, як і запеклий опір під час його ліквідації, цим планом не передбачались.
Однак через незгоду частини лідерів однієї із груп Куликового поля цей план був зірваний. За півтори години до матчу були зпровоковані масові безпорядки в центральній частині міста. Кровопролиття, що точилося впродовж трьох годин, потягло за собою численні жертви і цілковито сплутало попередні плани. В результаті замість відносно безкровного демонтажу наметового містечка на Куликовому полі розпочались запеклі сутички, що супроводжувались перестрілкою, штурмом і підпалом Будинку профспілок, де перебувало близько чотирьохсот людей, 42 з яких загинули.

Історичний контекст

Щоб усвідомити одеську трагедію 2 травня, слід знати передісторію подій і деякі особливості менталітету мешканців міста. Без цього неможливо побачити повну картину подій, зрозуміти мотивацію учасників і причини подій та поступків, що відбулися.
Спочатку Одеса споруджувалась як торговельний порт і багатонаціональне місто комерсантів. Тут цінувалось і цінується вміння домовлятись, шукати компроміси. Навіть обдурення контрагента чи партнера сприймається як допустимий спосіб поведінки – особливо, якщо цей обман відбувся в межах усталених правил, традицій і законів. Однак насильство в Одесі не є допустимим засобом вирішення конфліктів, і вважається справою маргіналів («босяків»). Сторона, яка вдалась до неспровокованого, невиправданого чи невмотивованого насильства, а тим більше до вбивства, стає негідною перебування в усіх сегментах суспільства, від влади до кримінального середовища.
Наочні приклади можна знайти в одеській літературі. Специфічні навички Остапа Бендера, який знав «чотириста відносно чесних способів відібрання грошей» – це цілком одеський феномен. Ще один яскравий приклад негативного ставлення одеського суспільства і криміналу до насильства можна знайти в «Одеських оповіданнях» Ісаака Бабеля, зокрема в оповіданні «Як це робилось в Одесі».
У дореволюційні часи насильство в Одесі проявлялося у формі погромів під час міжетнічних і релігійних конфліктів. Наймасштабніший єврейський погром, що стався в жовтні 1905 року, був інспірований царськими спецслужбами, які використали релігійні та економічні суперечності між євреями та християнами, зокрема греками, для протидії революції. Тоді під час безладу загинуло понад 400 людей.
В січні 1918 року в Одесі відбулося повстання більшовиків, які проголосили «Одеську радянську республіку». На вулицях міста точилися бої білогвардійських частин і військ української Центральної Ради з одного боку, проти більшовиків і моряків Чорноморського флоту з іншого. За три дні боїв загинуло 119 людей. Всі вони разом були поховані у братній могилі на Куликовому полі.
Радянський період історії міста ознаменувався «червоним терором» одеської НК і «білим терором» денікінської контррозвідки. Однак і тут не обійшлось без «одеської специфіки». Так, начальник ГубНК Дейч 1920 року видав наказ: «Мною помічено, що співробітники ОГНК дуже часто клопочуть за заарештованих. Нагадую, що такі явища неприпустимі і співробітники, які клопочуть за будь-яких заарештованих, будуть притягнуті мною до відповідальності». Відома більшовичка Софія Соколовська так характеризувала атмосферу революційної Одеси 1919 року: «…в Одесі без грошей революція не рухається ні на крок».
В роки Великої Вітчизняної війни німецькими та румунськими окупантами були знищені десятки тисяч мешканців міста, в першу чергу євреїв і комуністів. В роки незалежності України Одеса залишалась багатонаціональним толерантним, переважно російськомовним, містом. Сесії міської ради проводились російською мовою, працювали російськомовні телекомпанії, радіостанції, більшість місцевих газет та журналів видавалися російською.
Вуличні протистояння відбувались 2007 року під час відновлення в центрі міста монумента «Засновникам Одеси». Ключова фігура цього пам’ятника – імператриця Катерина II, яка в кінці XVIII століття ліквідувала залишки української автономії, зруйнувала Запорізьку Січ і юридично встановила кріпосне право на території України. Разом з тим, імператриця підписала указ про будівництво міста і порту, за неї розпочалось активне економічне освоєння причорноморських територій. Фігура Катерини II є каменем спотикання між прибічниками різних поглядів на історію Одеси зокрема і країни в цілому.

Події на Майдані і Одеса

Одеські події січня-травня 2014 року не можна розглядати у відриві від ситуації в Києві та інших містах України. Протести в Києві, відомі під назвою «Євромайдан», розпочинались як мирна акція. Слідом за наметами на майдані Незалежності в столиці наметове містечко прибічників євроінтеграції 22 листопада 2013 року з’явилося в Одесі. Це викликало невдоволення місцевої влади, яка прагнула продемонструвати спокій, порядок і лояльність центрові.
Міська влада, прикриваючись сумнівним судовим рішенням, організувала 25 листопада 2013 року силовий розгін наметового містечка зусиллями міліціонерів і невстановлених осіб, вочевидь – комунальних працівників. Під час розгону було затримано трьох активістів. Безпідставне застосування сили проти мирних мітингувальників викликало тоді несприйняття як прибічників Євромайдану, так і багатьох їхніх опонентів, що мали досвід спільної з ними діяльності в межах руху «Генеральний протест». Зокрема, із заявою, в якій засуджувалась заборона мітингів та застосування сили при розгоні наметового містечка, виступила політрада партії «Родіна».
В подальшому події на київському Майдані трансформувались із мирного протесту в силове протистояння з владою. Ці події позначились на Одесі: в місті сталася низка нічних підпалів автомобілів, що належали прибічникам євроінтеграції, а також транспортних засобів з номерами західних областей. Також мали місце локальні сутички активістів супротивних сторін, пов’язані з блокуванням і деблокуванням розташувань частин одеського «Беркута» і внутрішніх військ.
В кінці січня в деяких західних регіонах України відбулись захоплення будівель обласних адміністрацій. В Одесі поширились чутки про можливий «штурм ОДА» силами нібито прибулих в Одесу прибічників Євромайдану. 25 січня голова обласної адміністрації Микола Скорик публічно покликав одеситів до будівлі ОДА, щоб вони фактично стали живим щитом від «прийшлих, чужих погромників і бойовиків», які буцім-то збираються «захопити місто».
Закликавши громадян виходити на площу для захисту будівлі ОДА, Микола Скорик визнав нездатність правоохоронних органів забезпечувати громадський порядок і порушив державну монополію на застосування сили. І це стало ланкою в ланцюгу подій, які зрештою призвели до трагедії 2 травня.
Входи в будівлю ОДА були забарикадовані бетонними блоками, вікна закриті щитами, приміщення адміністрації і міськради охороняли невстановлені цивільні особи в масках. В місті лунали заклики формувати «загони самооборони», метою яких була не охорона громадян, їх майна, а захист будівель обласної адміністрації і мерії. При цьому учасники формувань заявляли, що вони не захищають чинний режим Януковича, але вважають неприпустимим його повалення силовими методами, бо така практика, на їх думку, може призвести до непередбачуваних наслідків.
Черговим етапом ескалації стали події 19 лютого біля будівлі ОДА, коли мирні громадяни стали жертвами нападу з боку добре організованої групи із кількох сотень нападників. Тоді під кийки і палиці потрапили активісти Євромайдану, їх опоненти з «Молодіжної єдності», журналісти. Вочевидь, що цей напад був скоєний щонайменше при потуранні, а найшвидше — за прямим сприянням влади, про що свідчить ціла низка ознак. Розслідування цих подій тягнеться вже понад вісім місяців.
В результаті подій 19 лютого 2014 року мешканці Одеси отримали однозначний сигнал про те, що державні правоохоронні органи не будуть (чи то через нездатність, чи через відсутність мотивації) забезпечувати безпеку громадян.
Логічним наслідком подій 19 лютого стало форсування створення організованих, спеціально підготовлених та екіпірованих груп супротивних сторін. Так, 21 лютого було заявлено про створення «Самооборони одеського Євромайдану», завданням якої стала безпека учасників масових заходів прибічників євроінтеграції. «Самооборона» була екіпірована щитами, шоломами, бронежилетами та кийками і застосовувала тактику підрозділів міліції в боротьбі з безпорядками.
Аналогічні структури були сформовані активістами Антимайдану. Так, 23 лютого був оголошений набір добровольців, для яких планувалось проводити тренування на базі «Одеської дружини». Крім цього, організація «Молодіжна єдність» ініціювала створення ще однієї організації – «Народної дружини», яка незабаром отримала легальний статус громадського формування з охорони порядку.
Наприкінці лютого в місті з’явились організовані групи, які спочатку створювались на випадок спроб силового вирішення політичних конфліктів. «Пацифізм», тобто небажання використовувати силу, характерне для керівництва Одеської міліції, став ще одним важливим фактором в ланцюгу подій. Причини цього пацифізму ховаються не лише у вищезгаданих особливостях міської ментальності. Справа ще й у тому, що міліція є складовою частиною публічного і комерційного середовища міста, і міліцейське керівництво не зацікавлене в погіршенні стосунків з будь-ким або в загостренні ситуації, якщо це не супроводжується прямими політичними, адміністративними чи фінансовими дивідендами.

«Операція «Новоросія» і Одеса

Подальші події в місті відбувались на фоні так званої «Руської весни», або операції «Новоросія», під час якої відбулась анексія, а за тим і включення Криму до складу Російської Федерації. В низці південних і східних областей України, включаючи Одеську, в цей період проходили мітинги, марші, інші масові акції і захоплення адміністративних будівель. Учасники цих акцій вимагали змін адміністративного і територіального устрою країни.
Ще наприкінці лютого активісти двох супротивних сторін, «Євромайдану» і Куликового поля, через організацію «Генеральний протест» координували свої дії в питаннях місцевого значення. 27 лютого 2014 року вони провели спільне пікетування засідання міського виконавчого комітету з вимогою переобрання його складу. Акція пройшла без будь-яких ексцесів. Вдень 28 лютого представники «Євромайдану» і Куликового поля передали до Одеської міської ради спільні вимоги, які стосувались прозорості бюджету, підконтрольності міської влади мешканцям міста і відміни низки рішень щодо комунальної власності.
Однак в березні ситуація кардинально змінилася. 1 березня в Донецьку Павло Губарєв був обраний на мітингу «народним губернатором». Над адміністративними будівлями Донецька, Дніпропетровська і Харкова були підняті російські прапори. В Одесі на Куликовому полі відбулись «народні збори» за участі кількох тисяч людей. Офіційною позицією була вимога федералізації і проведення референдуму в межах української держави. Але на мітингу пролунали заклики до створення «Одеської автономії» і лозунги «Новоросії». На фоні подій в Криму багатьма це було розцінене як свідоцтво того, що справжньою метою «Руської весни» було порушення територіальної цілісності України, тобто сепаратизм.
2 березня в Одесі відбувся великий мітинг прибічників єдності України, які протестували проти повторення в Одесі «кримського сценарію». В демонстрації, що завершилась під стінами будівлі Генерального консульства Російської Федерації, взяли участь понад сім тисяч людей.
3 березня 3014 року в Донецьку ОДА увірвались представники «народного ополчення Донбасу» на чолі з Павлом Губарєвим. Вони вимагали не визнавати влади Києва, оголосити вибори губернатора і призначити на 30 березня референдум про федеративний устрій України. Того ж дня біля будівлі Одеської ОДА, де відбувалась сесія Одеської обласної ради, зібралось близько тисячі активістів Куликового поля. Мітингувальники зняли прапор України з флагштоку перед будівлею і підняли російський триколор. Юнак, який намагався забрати український прапор у активістів Куликового поля, був жорстоко побитий.
Лідер організації «Молодіжна єдність» Антон Давидченко зайшов до зали засідань і став вимагати, аби впустили учасників акції протесту. Депутат Олексій Албу запропонував раді ініціювати референдум про особливий статус Одеської області.
На 16.00 біля будівлі ОДА зібралось близько двох тисяч проукраїнських активістів, які в ультимативній формі стали вимагати повернути прапор України. Сторони розділив міліцейський кордон. Внаслідок довгих перемов активісти Куликового поля погодились зняти російський прапор і повернути на місце стяг України. Того ж дня був призначений новий голова обласної адміністрації Володимир Немировський, змінено керівництво обласної міліції, СБУ та прокуратури.
Антон Давидченко був затриманий співробітниками СБУ і поміщений в СІЗО за підозрою в сепаратизмі. Новим лідером «Молодіжної єдності» став його брат Артем Давидченко.
Протягом березня-квітня в Одесі щотижня відбувались багатотисячні мітинги та демонстрації активістів з обох боків. На відміну від інших регіонів, де подібні акції супроводжувались зіткненнями і навіть вбивствами (наприклад, 13 березня в Харкові, 14 березня в Донецьку), мітингова активність в Одесі мала відносно мирний характер. «Самооборона Євромайдану» і дружини Куликового поля були найбільш дисциплінованими частинами супротивних груп і у взаємодії з міліцією забезпечували порядок під час масових акцій. Для цього вони нерідко координували свої плани і дії шляхом негласних домовленостей. Також «Самооборона Євромайдану» і дружини Куликового поля проводили спільні публічні акції, наприклад, загальний суботник з прибирання території парку імені Т.Г. Шевченка 22 березня 2014 року.
На масових акціях основним завданням цих формувань стало попередження агресії та нейтралізація екзальтованих, надмірно радикальних і неадекватних активістів із своїх лав. В місті відбувались багатотисячні збори і марші, однак більшість із них – без будь-яких ексцесів, тим більше зіткнень. Були, звичайно, і гострі моменти. Так, 30 березня «Самооборона Євромайдану» і «Одеська дружина» припинили сутичку між «Правим сектором» і неорганізованими прибічниками Куликового поля біля пам’ятника Дюку на Приморському бульварі. 10 квітня трапилось зіткнення поблизу готелю «Променада», де перебував народний депутат Олег Царьов. На думку обох сторін, воно було спровоковане ззовні і відбувалось у присутності працівників міліції.
І в цих, і в інших, менш резонансних випадках конфлікти закінчувались без людських жертв.
Контакти між «Самообороною Євромайдану» та дружинами Куликового поля зберігались аж до вечора 1 травня. Того дня, на маївці, організованій «Одеською дружиною», були присутні кілька представників «Самооборони» з сім’ями.
13 лютого 2014 року клуби вболівальників українських футбольних команд вищої ліги оголосили безстрокове перемир’я «заради спільної боротьби проти беззаконня, проти брехні і пропаганди», підтримавши Євромайдан. Матчі клубів вищої ліги супроводжувались спільними маршами «за єдність України» вболівальників обох команд. Також футбольні вболівальники – «ультрас» брали участь у сутичках з проросійськими активістами, зокрема, 23 квітня в Маріуполі та 27 квітня у Харкові.

Блокпости на в’їздах до Одеси
7 квітня було оголошено про початок антитерористичної операції, яка незабаром переросла в повномасштабний збройний конфлікт в Донецькій та Луганській областях із застосуванням танків, важкої артилерії і авіації. В Одеську область ринув потік біженців.
14 квітня на в’їздах до Одеси розпочали організовувати блокпости, на яких чергували місцеві волонтери та активісти Євромайдану із інших регіонів. Блокпости розташовувались поряд зі стаціонарними постами ДАІ на в’їздах до міста і на ключових розв’язках в області, сумарна чисельність їх гарнізонів складала понад 300 людей. Декларувалось, що на блокпостах будуть перебувати неозброєні цивільні особи, функцією яких було — не допустити можливого вторгнення, зокрема, з боку Придністров’я. Фактично вони, скоріш за все, не призначались для вирішення військових задач і створювались, в першу чергу, для:
- ускладнення організованої доставки учасників масових акцій противників євроінтеграції з поза меж міста;
- забезпечення постійної присутності цивільних осіб біля постів ДАІ для попередження випадків корупції;
- утримання прибулих в Одесу з Києва активістів Євромайдану на кордоні міста заради уникнення ексцесів і ускладнення ситуації в місті.
Поява блокпостів викликала невдоволення як одеської міліції, так і певної частини мешканців регіону. Невизначений правовий статус добровольців, значна кількість мешканців інших областей, які контролюють одеситів, яскрава демонстрація політичних уподобань волонтерів на блокпостах, ускладнення руху автотранспорту – все це регулярно ставало причиною як побутових конфліктів, так і свідомих провокацій з боку опонентів. Керівник міліції області Петро Луцюк на сесії обласної ради 24 квітня заявив, що блокпости дестабілізують обстановку. У відповідь голова обладміністрації Володимир Немировський сказав, що блокпости потрібні, щоб контролювати дії міліції.
Рано вранці наступного дня, 25 квітня, на блокпосту на перетину Об’їздної дороги і Овідіопольського шосе пролунав вибух. Слідчо-оперативна група встановила, що вибухнула граната РГД-5. В результаті семеро людей, в тому числі один співробітник міліції, отримали поранення. Причина вибуху донині не встановлена. За версією волонтерів з блокпосту, гранату кинули з проїжджаючої автівки. Представники «Антимайдану» заперечили свою присутність і говорили про можливе необережне поводження із саморобним вибуховим пристроєм на блокпосту.
Постраждалі від вибуху були доставлені в міські лікарні. За свідченнями медпрацівників, цей інцидент став своєрідним «навчанням» для комунальних медичних закладів і дозволив підготуватися до величезного напливу поранених під час масових безпорядків 2 травня. Офіційне слідство не встановило винних в цьому інциденті.
Наприкінці квітня 2014 року голова РНБОУ, комендант київського Євромайдану Андрій Парубій відвідав низку регіонів України. Зокрема, 25 квітня він побував в Дніпропетровській, 29 квітня – в Одеській, 1 травня – в Миколаївській областях. За повідомленнями ЗМІ, під час цих візитів він інспектував блокпости і передавав активістам євромайданів бронежилети. За інсайдерською інформацією, під час поїздки також обговорювалась перспектива припинення діяльності блокпостів.
Прибічники євроінтеграції об’єднались навколо кількох координаційних центрів, найбільш відомий з яких знаходився в штабі організації «Рада громадської безпеки» в будинку № 36 по вулиці Жуковського. Штаб організував підтримку і забезпечення блокпостів, збір матеріальної допомоги для «Самооборони», армії, біженців, проводив запис та підготовку проукраїнських активістів, готових реагувати на випадок ускладнення ситуації в місті. На початок травня в базі даних СМС-розсилок штабу значилось близько півтори тисячі телефонних номерів. Вели бази даних своїх прихильників і активісти Куликового поля. За їхніми словами, лише одна «Одеська дружина» мала в своєму розпорядженні п’ять тисяч номерів телефонів своїх прибічників.

Ліквідація наметового містечка на Куликовому полі
Наметове містечко активістів «Антимайдану» було встановлене перед будівлею обласної адміністрації на проспекті Т.Г.Шевченка 26 січня 2014 року. Через місяць, 25 лютого, табір перемістився на Куликове поле, розташоване в центрі міста, неподалік залізничного вокзалу, і є традиційним місцем проведення офіційних святкових заходів, у тому числі військових парадів.
Наметове містечко було організаційним центром протесту. Тут проводили мітинги, поширювали агітаційні матеріали, збирали кошти і вели списки співчуваючих. Відзначимо, що прибічники євроінтеграції постійного табору не мали, але щовечора проводили збори на Приморському бульварі, біля пам’ятника герцогу Дюку де Рішельє.
На середину квітня наметове містечко втратило свою організуючу роль і мало швидше символічне значення. Фінансування різко зменшилось, щоденні витрати на його утримання складали близько 3-5 тисяч гривень (200-300 євро) і не компенсувались пожертвами симпатиків. Розглядалось питання про його згортання, що, однак, стало б очевидним фіаско для лідерів руху. Найважливішим каталізатором подій 2 травня стало політичне рішення про звільнення Куликового поля. На нараді з активістами проукраїнських організацій, що відбулась на початку квітня, голова обласної державної адміністрації Володимир Немировський заявив таке: «З наметовим містечком на Куликовому полі будемо вирішувати. Спочатку спробуємо по-доброму. Парад 9 травня там відбудеться обов’язково».
Висловлювання про необхідність ліквідації наметового містечка стали регулярними в риториці лідерів прибічників євроінтеграції. 9 квітня навколо наметів почали зводити барикади із мішків з піском та дерев’яних піддонів, які, однак, були швидше символічними спорудами і навряд могли розглядатись як серйозні фортифікаційні укріплення на випадок ускладнення ситуації.
Однак керівництво одеської міліції вважало, що силовий сценарій таїть у собі неконтрольовані катастрофічні наслідки. Міліцейське керівництво шукало компромісні рішення і вело перемовини про звільнення площі в «одеському стилі» – з урахуванням інтересів всіх сторін, в тому числі шляхом матеріального стимулювання протестних груп. За наявною інформацією, мирний процес ліквідації наметового містечка фінансувався за участі на той момент кандидата в мери Геннадія Труханова, зацікавленого в збереженні спокою і демонстрації контрольованості ситуації міською владою напередодні виборів. Всю технічну частину виконувало вище міліцейське керівництво області, зокрема, заступник начальника УМВС України в Одеській області Дмитро Фучеджи.
Полковник Фучеджи пропрацював в різних підрозділах внутрішніх справ області понад 37 років, останні 15 з них – в Одесі. Внаслідок виконуваних завдань він був добре обізнаний із ситуацією в місті, підтримував контакти з лідерами різноманітних організацій та груп, і виконував функції посередника при вирішенні делікатних питань.
Також Дмитро Фучеджи мав досвід ліквідації наметових містечок. Так, в квітні 2005 року був знесений табір прибічників Віктора Януковича на Приморському бульварі. В серпні 2006 року було ліквідоване наметове містечко комуністів, які протестували проти демонтажу пам’ятника Леніну на Куликовому полі. Під час цих силових акцій майно протестувальників знищувалось руками «невідомих опонентів», міліція лише «слідкувала за порядком», зупиняючи спроби спротиву і надмірне застосування сили різними сторонами. За таким же сценарієм був ліквідований табір «Євромайдану» поблизу пам’ятника Дюку в листопаді 2013 року. В усіх цих випадках «невідомі» не були встановлені, а діям працівників міліції не була дана належна оцінка.
Є вагомі підстави вважати, що для ліквідації наметового містечка на Куликовому полі був розроблений план, у відповідності з яким табір мав бути знесений руками футбольних вболівальників – «ультрас», пізнього вечора 2 травня по закінченню футбольного матчу «Чорноморець» – «Металіст».
Об’єктивно такий варіант влаштовував усіх. Керівництво області звільняло площу для проведення параду 9 травня. Міліцейські керівники позбавлялись необхідності влаштовувати сумнівне, з точки зору законності, знесення наметів силами своїх підлеглих. «Євромайдан» був зацікавлений у ліквідації осередку напруги в центрі міста, а лідери «Антимайдану» позбавлялися тягара табору, який вже віджив своє і отримували «картинку» силового розгону, що обіцяло їм політичні дивіденди.
Передбачалось, що ввечері 2 травня на площі буде мінімальна кількість людей – не більше кількох десятків. Міліція мала завчасно оточити площу, ізолювати мешканців наметового містечка і тримати ситуацію під контролем, щоб уникнути надмірного насилля і кровопролиття.
Для спрощення задачі було вирішено видалити з площі найбільш боєздатну частину активістів. За численними свідченнями активістів і безпосередніх учасників подій, в останніх числах квітня лідерам Куликового поля було передано 600 тисяч гривень (близько 50 тисяч доларів). Частина цих коштів була спрямована на юридичну підтримку Антона Давидченка, який перебував під вартою. Керівництво «Одеської дружини» отримало 35 тисяч доларів за перенесення наметів цієї організації з площі на Меморіал 411-ї берегової батареї (за десять кілометрів від Куликового поля), де за узгодженням з міською владою була виділена ділянка зеленої зони площею близько 2 гектарів. Отримані кошти дозволяли профінансувати перенесення табору і забезпечення його подальшого функціонування. Передача грошей відбувалась за посередництва начальника обласної міліції Петра Луцюка та його заступника Дмитра Фучеджи. За наявною інформацією, «Народна дружина» також отримала аналогічну пропозицію, але залишити площу відмовилась.
Намети «Одеської дружини» були винесені з площі 1 травня. Цього дня відбулась традиційна демонстрація, в якій взяли участь комуністи, активісти лівої організації «Боротьба», анархісти і прибічники Куликового поля. Всього – понад тисячу людей. Демонстрація завершилась на Куликовому полі без будь-яких ексцесів.
За свідченнями активістів «Самооборони», які були учасниками пікніка в наметовому містечку своїх опонентів, на Меморіалі 411-ї берегової батареї, ввечері 1 травня учасники «Одеської дружини» будували плани на літній сезон, зокрема збирались організувати літній дитячий військово-оздоровчий табір, займатись соціальними і суспільно-значимими проектами, у тому числі і разом з опонентами.
А за кілька днів до 2 травня від імені «Одеської дружини» в соціальних мережах з’явилися заклики збиратися о 13.30 на Олександрівському проспекті – неподалік від місця початку спільного маршу вболівальників і прибічників єдності України, який в цих закликах називався «маршем фашистів».
Командири «Одеської дружини» і лідери інших протестних груп «Антимайдану» не підтримали ці заклики, не оголошували збір своїх активістів і не вживали ніяких інших заходів на захист наметового містечка від можливого силового розгону.
Вранці 2 травня на персональній сторінці в мережі Facebook активіста Куликового поля адвоката Анни Усатенко з’явилось розширене повідомлення, де авторка пояснювала причини розколу «Антимайдану». На її думку, де-факто лідер Куликового поля Артем Давидченко не займався реальною політичною боротьбою, а «створював картинку», керуючись амбіціями і меркантильними міркуваннями. Повідомлення закінчувалось словами: «Сьогодні ми виходимо на протистояння з «ультрасами» і на захист простих містян – і при цьому не збираємось створювати собі «картинку».
Адвокат Анна Усатенко була активісткою руху. Вона забезпечувала юридичну підтримку активістам, зокрема і «Мобільній групі Куликового поля», яка пересувалась білим мікроавтобусом д/н АН6852ЕО. До мобільної групи входили підготовлені і озброєні активісти, їх завданням була охорона лідерів руху. Під час інциденту на блокпосту на Овідіопольському шосе 24 квітня, за кермом мікроавтобуса перебував Віталій Будько, відомий під псевдонімом «Боцман».
Вранці 2 травня до Одеси прибув спеціальний потяг з вболівальниками із Харкова та інших міст. Як і на інші матчі, на цю гру були організовано доставлені вболівальники «Чорноморця» з райцентрів області, зокрема, з Котовська. Також в місто направлялись групи активістів Євромайдану з інших міст (Миколаєва,Херсона, Вінниці, Рівного), які мали прибути в другій половині дня 2 травня. «Марш єдності України» за участі вболівальників двох команд та проукраїнських активістів був призначений на 15-у годину.
2 травня приблизно о 13.00 прибічники «Антимайдану», переважно активісти «Одеської дружини», почали збиратись на Олександрівському проспекті з очевидними намірами перешкодити проведенню маршу вболівальників…
Детальна хронологія наступних подій оприлюднена «Групою 2 травня» 26 червня 2014 року і доступна за посиланнями:


Примітки

Під термінами «Антимайдан» і «Куликове поле» автори мають на увазі організації і окремих осіб, які поділяють ідеї федералізації України, та/або створення на її теренах незалежних державних утворень, та/або зміну зовнішніх кордонів держави і підтримують дії активістів наметового містечка, що перебувало на Куликовому полі в лютому-квітні 2014 року.
Терміном «Євромайдан» автори позначають організації та окремих осіб, які є прибічниками унітарного устрою, та/або європейської інтеграції України, та/або збереження незмінними зовнішніх кордонів держави, і підтримують дії активістів – учасників масових акцій протесту («Майдану») 2013-2014 років в Києві та Одесі.
Терміном «ультрас» автори позначають неформальні групи найбільш активних футбольних вболівальників.
Зазначені терміни використовуються виключно для позначення сторін конфлікту і не мають на увазі жодних оцінок та характеристик.
Текст документу може вільно використовуватися з комерційною та некомерційною метою, але лише у повному обсязі та первинному вигляді, за умови збереження авторства, без внесення до нього будь-яких неавторизованих змін, скорочень або доповнень.

Авторська група:
 

Сергій Дібров
Тетяна Герасимова
Валерія Івашкіна
Євген Пересипкін
Світлана Підпала
Павло Паламарчук
Володимир Саркисян
Владислав Сердюк
Юрій Ткачов









Комментариев нет:

Отправить комментарий